Ну, не зовсім "переплюнули", але носа втерли. Як? Та дуже просто.

Ось офіційне повідомлення: "Сьогодні, 11 жовтня, за участю віце-прем’єр міністра Олександра Вілкула та голови Львівської ОДА Віктора Шемчука відбулося урочисте відкриття загальноосвітньої школи у місті Комарно Городоцького району Львівської області. Віце-прем’єр оглянув школу після реконструкції з добудовою, а також разом із головою ЛОДА записав вітальні слова у класний журнал".

Здавалось би, потрібно тішитись і "дядька в руку цілувати". Адже, за словами місцевого голови Тараса Іванчинського, "відновлення школи тривало три неповних роки. Сьогодні ми здаємо першу чергу будівництва".

То все було би так , і "дядька в руку цілували б", і "многая літа" співали б, якби не одне "але".

Ця дефіляда відбулася 11 жовтня, а не 1 вересня. Та й то тому, що віце-прем’єр-міністр О. Вілкул приїхав, точніше, прилетів на гелікоптері відкривати черговий міжнародний форум у Трускавці.

Як відомо, від  того форуму користі, як "із цапа молока", тож місцеве чиновництво, напевне, добре почухавши ріпку, вирішило чимось подивувати високого гостя. Чимось таким, що вже є.

А що там у нас є? Бажано по дорозі до "нафтусі", щоби з курсу не збитись. Школа у Комарному? Трохи не добудована? Ну, й що з того? І сьогодні не перше вересня? Ну, й що з того?

Он Табачник сказав, що в неділю усім до школи, бо перше вересня, дарма, що вихідний. І всі пішли. А ми скажемо, що сьогодні не 11 жовтня, а початок нового навчального року і школу відкриємо, як порядні люди.

Ну, і що, шо з запізненням? Зате добру справу зробимо - раз; віце-прем’єр-міністру приємність - два; собі кілька балів допишемо - три; "лєнточку" переріжемо - чотири; у журналі класному розпишемось - п’ять (а то перед тим учителі розписувались, коли нам, ну, не важливо які, оцінки ставили)…

Ось скільки одним пострілом качок завалимо! Як порішали, так і зробили.

Ще за кілька до того днів місцеві чиновники почали робити порядки на вулицях містечка. Чистили, підмітали, латали гостинець і ловили блохастого Рябка, аби ся начальству на очі не попав і дефіляду не зіпсував, як почне голосно клацати зубами, вишукуючи із шерсті бліх і цим перебиваючи промови високодостойників.

Місцевій господині дали наказ спекти коровай кращий, як на Зосьчине весілля - пишний та гарний, як Олена, і суворо-пресуворо наказали пильнувати, щоби миші дзюрку не вигризли.

То може статися конфуз, як у Петра на вхідчинах, коли миші підгризли порога, і "мєсний" авторитет через то вивихнув собі грубого пальця на правій нозі і потім не міг тиждень на  педаль газу натискати у своєму джипі. А Галька сильно ся взлостила і знайшла собі кавалєра, не хромого і також з джипом.

Усім батькам довели до відома, щоби вони втовкмачили своїм чадам у голови, що завтра - не одинадцяте жовтня, а перше вересня, і буде урочиста лінійка.

Як буде дощ, то най до школи йдуть у ґумаках, а там ся перевзують. І щоб усі були у вишиванках і мали квіти у правій руці, а в лівій - цитатник Табачника і притискали його до серця та голосно лементували "Ура!", коли пчихне, подаючи знак, Юрко.

І щоби самі теж усі прийшли. Та не забули про кумів і сватів із Бучал, Якимець, Переможного і Литовки. І діда Славця з Дубаневичів, як старійшину, теж привели. Той ще за матінки Австрії до школи ходив і може порівняти, як не засне. А щоби не спав, штрикати його час од часу графкою. Але най наперед ніц не каже, а тільки тоді, коли Юрко пчихне двічі.

Та хай заробітчани з Італії, Португалії, Іспанії, і де вони там ще є, теж приїдуть. А хто не зможе, той най вітальну адресу чи листівку хай пришле, або краще пару євро, бо треба нову "лєнточку" і ножиці купити. Бо старими дядько Василь клейстер для вікон розмішував, забув витерти і вони ся зсохли і злипли. Правда, кинув у солярку відмочувати, та не факт, що відмокнуть. А як відмокнуть, то чи не будуть смердіти і теж не зіпсують дефіляди, як блохастий Рябко, всюдисущі миші, чи випускник австро-угорської церковно-приходської школи дід Славцьо з Дубаневичів.

А в той час нова звістка. Вже не треба латати гостинець, бо віце-прем’єр-міністр на гелікоптері прилетить. Треба будувати вертолітний майданчик - як у Каневі. Всі з того мало не очманіли.

Втішився но тільки франтуватий Місько. Бо ще раніше домовився зі шофером за пів-машини асфальту. А тепер йому перепаде всьо. І на зло Йосипу він покладе біля стайні новий асфальт, та в гноївку викидатиме чистий продукт від рябої корови. Без болота і ГМО.

На такий майданчик, як у Каневі, холера, троха часу мало. Тож вирішили все на хлопський розум. "Мєстний" олігарх спонсорнув десятиметровий шнурок і два кілки, відро вапна і дві імпортові цеглини і кувалду. Всьо то разом із Міськом і Йосипом запхав до свого джипа і вивіз на місцевий стадіон, де Галька з Зоською вже порозганяли кіз і рябу корову Мільку та чекали на хлопців.

"Мєстний" олігарх узяв один кіл і поставив у центр поля.

• Бий, Міську, кувалдою! Та не мене, йолопе, а зверха, по кілку. Місько ще раз гепнув зі всієї сили, тепер вже по кілку, і загнав його до половини в землю. Олігарх прив’язав один кінець шнурка до вбитого в центр поля кілка, а інший - до другого кілка. Вільний кілок загострили з одного боку і як циркульом у школі Йосип намалював на газоні величезне коло.

Галька з Зоською взяли щітки в руки і намалювали спонсорованим вапном велике біле коло. Причому муцькали кілька разів, аби звисока було видно. Потім "мєстний" олігарх відібрав у зрадливої Гальки імпортові щітку і власноруч у центрі кола намалював жирну пляму.

• Ось вам і вертолітний майданчик. А то Канів, Канів… Най у мене вчаться, як тре діла "рєшать".

До ранку у містечку майже ніхто не спав. Місько трамбував свіжий асфальт біля стайні, Газдиня ганяла від коровая мишей, шлякуючи кота Бамбулу, який поволочився за сусідською, Лізкою хоч і не березень... Зоська втішала зденервовану Гальку, яка побивалась за "мєстним" олігархом і мало не розбила собі чоло до п’єца… Йосип допивав заховану від жінки чвертку, Юрко вчився голосно пчихати, аж мало не захрип… Рябку, як завжди, не давали спати блохи… Батьки втовкмачували чадам, що завтра перше вересня, а не одинадцяте жовтня. Малі дивились на них і думали: "то хто ж йолоп?"

Матері прасували сорочки та штанята зі спідничками, думаючи, в що то завтра покраще вбратися… Старші ж учні під покровом ночі дорізали останні осінні квіти на сусідських квітниках і вчились до серця притуляти лівою рукою муляжі цитатника Табачника (бо справжні не встигли з Києва завезти).

І лише випускник австро-угорської церковно-приходської школи, дід Славцьо з Дубаневичів мирно похропував у своєму ліжку, бо час штрикати його графкою ще не настав.

Зрання все було файно і за планом. Гелікоптер шумно приземлився у центрі новозбудованого вертолітного майданчика. Від гуркоту, правда, Бамбула з Лізкою чкурнули аж у Литовку (кіт згадав що він звіти родом, і там тихо і спокійно), ряба корова Мілка перестала доїтись, а в Рябка повиздихали блохи.

Переживали, щоб ше більше не вглох дід Славцьо з Дубаневичів, та поруч нього не стояв голосистий Юрцьо з графкою в руках.

Всьо йшло, як по маслу.

Миші коровая не затрубили, "мєстний" олігарх не став дочікуватись євриків, а сам лічно купив стрічку і нові ножиці (старі ще не відмокли і смерділи соляркою), школярі виструнчились у випрасуваних штанцях та спідничках із квітами у правій руці. У лівій, на жаль, не було "цитатника". Позаяк це був муляж з неякісного паперу, то за ніч стерся і швидше виглядав на стару шмату, а не на "кладень мудрості".

Мами на високих обцасах через голови дітей ловили погляди гостей зі столиці й області, від чого ніяковіли і встидливо опускали очі. Напевно дехто пригадав, що першим її ще красень Місько на ровері підвіз до клубу… І чого вони не стали міністрами чи хоча б олігархами?

Та то байдуже. Головне – нині свято. А з Міськом і Йосипом потім розберемось

І знову всьо йшло, як по маслу.

Урочисті промови, вітальні слова усміхнені обличчя і напівзігнуті опущені перед начальством спини та хребти…

Аж тут стався перший конфуз. Юрка так засвербіло у носі від розмаїття дамських парфумів, що він голосно пчихнув. І не раз. Хто почав плескати в долоні, хто тихенько кричати ура, а той, кому положено, штрикати графкою ветерана айстро-угорської шкільної лави діда Славця з Дубаневичів.

Аж раптом заграла музика, голосніше за Рябкові зуби клацнули ножиці і прийшло в містечко свято знань, День першого вересня.

Зайшли гості помилуватись шкільними класами (хіба такі виділи вони у своїх столицях та львовах?), аж тут стався другий конфуз. Слава Богу, що на святі не було спостерігачів від ФАРЕ. А то би дискваліфікували усіх. Навічно. Річ у тому, що хтось із клерків приволік у класи корзини з… бананами аби високоповажні гості подарували їх дітям. А банани, це, як відомо, символ…

Та найбільший конфуз стався через десять хвилин після того, як першовідкривачі шкіл подались у Трускавець, хто повітрям, хто на автівці, хто автобусом, а хто, може, і ровером. Аж на сотий раз дід Славцьо "догнав", що його штрикають графкою і голосом, потужнішим за гул гелікоптера, почав згадувати матінку Австрію, церковно-приходську школу, того, хто його вчив грамоті, того, хто його штрикає графкою, і того, хто його на фірі приволік із Дубаневичів, зігнавши спозарання з теплого ліжка… І того, хто придумав це свято.

Та рев ветерана шкільної лави заглушили веселі пісні городян. Кожен тішився, радів, був щасливим і веселим. Навіть пес Рябко, який позбувся бліх. Кожен по-своєму.

Свєто ся вдало! Ура!

P.S. Прочитавши ці рядки, хтось сміявся, хтось скреготав зубами: "таке свято писака замарав… таку подію…", а хтось, може, і замислився? Чому життєво необхідне, буденне, навіть у недуже розвинутих країнах сприймається як належне, у нас і для нас роблять з цього свято, та ще й підганяють під чергову пам’ятну дату чи приїзд високопосадовця?

Доки будемо цьому тішитись, доти й будемо ходити… на чотирьох… з бананом!

Із цим, бувайте здорові!

Наум Приходящий