Кажуть, чим ти далі від родини, тим ріднішим видаєшся. Цікаво, чи працює такий принцип із громадянами та рідною країною? Очевидно, що так - адже тоді би проста дівчина з української діаспори в Канаді, яка в Україну вперше потрапила у віці 17 років, не знімала таких надзвичайних фільмів. Фільмів, яких самі українці, мабуть, не те, що зроблять - не всі подивитись наважаться. Оператор, режисер, веб-дизайнер і палка патріотка з-за океану Андріана Лугова розповідає про творчість, роботу та враження.
- Спершу - коротко сама про себе. Чому почала займатись операторством та режисурою?
- Мій батько - Юрій Луговий - професійний режисер та кінооператор. Із нього все і почалось. Він знімає документальні стрічки. І от, у 2008 році, коли він працював над фільмом "Окрадена земля", то запросив мене їхати разом з ним до України спершу в якості простого асистента. Однак так сталось, що оператор поїхати не зміг, тому мені довелось стати на його місце. Це було надзвичайно важко, але водночас стало прекрасною школою зйомки, адже саме тоді найкраще засвоїла базові принципи зйомки.
А взагалі я спершу навчалась у Монреалі, в Concordia University, Communication Studies, оскільки мене більше цікавила соціологія та робота з громадськістю взагалі. Також вивчала рекламний та PR-менеджмент. Згодом вдосконалила все вивчене у Vancouver Film School. Моя основна спеціалізація - веб-дизайн та реклама. А фільмування - це, напевно, хобі, яке стало покликанням. Воно гірше наркотиків. І чим важчі та проблемніші фільми знімаєш, тим більше хочеться з таким працювати. Це однозначно залежність.
- Із чого розпочалась оця ваша залежність?
- Як ви вже зрозуміли, моїм першим "дилером" став мій батько. З ним переважно і працюю. "Окрадена земля" був першим фільмом, над яким ми працювали практично на рівних. Потім я допомагала зі стрічкою "Береза Картузька", однак тут займалась лише рекламною кампанією, оскільки на той момент фільм уже був готовий.
Моїм власним проектом став фільм про дітей-сиріт в Україні. Його я зняла п’ять років тому, зараз працюю над продовженням. У Торонто є благодійний фонд Help Us Help The Children, який, власне, і надихнув мене на створення цієї стрічки. Члени канадської діаспори приїжджають в Україну в якості волонтерів та працюють у інтернатах та дитячих таборах зі сиротами.
Робоча назва фільму - The Second Chance ("Другий шанс"). Назвала так, бо цей фонд, та зокрема їхня стипендійна програма Nove Pokolinnya, справді дарує таким дітям другий шанс мати нормальне життя, бути в ньому успішним. Ця програма оплачує навчання в університетах та допомагає із працевлаштуванням. Ці люди справді вірять у таких, скажімо так, непростих дітей та від щирого серця хочуть їм допомогти.
Тому цього року я приїхала знову, щоби навідати своїх попередніх вихованців та продовжити роботу над фільмом. Зустріти тих дітей, з якими працювала п’ять років тому, побачити як вони виросли, змінились, подорослішали - це неймовірно!
- Фільм The Second Chanse є окремим творчим проектом чи рекламою фонду?
- І те, й інше. Проект придумала сама і робила для себе. Однак обійтись без згадок про організацію неможливо, адже для дітей, з якими працюю, вона робить справді багато. З допомогою першої частини фільму фонд зміг зібрати близько сорока тисяч доларів для допомоги дітям та продовження стипендійної програми.
Сам фільм передає мої особисті враження від роботи в таборі, трохи історій самих вихованців. Та найосновніше - він демонструє, що ці діти анітрохи не гірші. А просто інакші. І те, що вони через ті чи інші причини були позбавлені батьківської турботи та опіки, зовсім не означає, що вони не мають права на гідне життя.
- Як працюється з такими непростими темами?
- Насправді все залежить від теми. Хоча всі проекти вважаю доволі непростими, однак у кожного є своя специфіка. Особисто мені з дітьми працювати незрівнянно простіше. Голодомор - тема сама собою вже важка. Звісно, це дуже важливо - показувати як світу, так і самим українцям такі речі. Але психологічно мені було надзвичайно важко працювати, в деяких моментах заледве не сивіла. Люди, які пережили цю трагедію, розповідали страшні речі - про канібалізм, смерть близьких, свої муки. Коли зараз я про це говорю, то сприймається зовсім не так. А коли оці бабусі-дідусі перед камерою плачуть… Не передати. Їм було важко говорити, а мені - ще важче слухати і знімати. Записувати на плівку всі оті сльози та біль - відчуття далеко не з приємних.
Ще один важливий момент - люди, які розповідали про пережите, досі мають усередині страх перед тодішнім режимом. Їм досі не віриться, що його вже нема, здається, що от вони все розкажуть, а опівночі за ними приїдуть чорні машини та спецслужби повбивають усіх. Доводилось довго пояснювати, що нічого подібного не станеться. Та, що важливо - навіть під страхом смерті (хоч і надуманої), ці люди хотіли розповісти про те, що пережили. Їм це справді важливо - бути вислуханими та почутими.
- Які ще теми висвітлюєте чи хотіли би над ними працювати?
- Подобається працювати з дітьми - у них є енергія, позитив, динаміка життя, і це дуже відчувається. Їм усе цікаво, вони прагнуть не просто жити, а жити краще, бути хорошими людьми. Але їм у цьому потрібно допомогти, що я і стараюсь зробити.
Також люблю працювати із темами, які стосуються здорового способу життя та спорту, часто роблю мотиваційні ролики - людям потрібне не лише бажання та віра у краще, їм ще потрібне натхнення та поштовх до кращого.
- Чи співпрацюєте з якимись українськими організаціями? Чи маєте підтримку безпосередньо в Україні?
- У самій Україні не маю жодної підтримки. В основному підтримують члени канадської діаспори - саме вони створюють фонди та допомагають фінансово.
Зйомки фільму - річ нелегка. А тим паче документальний фільм - сама лише робота з архівами коштує в середньому сорок доларів за секунду зйомки. Фінансують нашу роботу переважно приватні особи, яким наші проекти є важливими, та організації на кшталт Shevchenko Foundation.
Дев’яносто відсотків роботи ми з батьком виконуємо самостійно. Стараємось уникати співпраці з будь-якими організаціями, оскільки починаються суперечки про те, яким повинен бути фільм, а це суттєво гальмує роботу. Тоді ми втрачаємо час, а цього допустити ніяк не можна.
- Чому саме соціальні проблеми? Чи є вони основними для тебе?
- Мій батько вважає такі теми надзвичайно важливими, саме тому ми приділяємо їм стільки уваги. Дуже багато українців практично не знають своєї історії (не знаю, чого вас там вчать у школі!). Свідків важливих подій минулого з кожним роком стає все менше. А якщо ми не матимемо пам’яті, або хоча би записів про ці речі, то повторимо помилки минулого. Допустити цього ніяк не можна.
Щоби краще зрозуміти теперішній стан речей, теперішню політичну ситуацію в Україні, потрібно не лише пам’ятати, а й аналізувати минуле. Саме тоді українці зможуть будувати щось нове, краще, зможуть рухатись уперед. Ми з батьком якраз працюємо над тим, щоби люди не забували старих уроків.
Україна сильна. Інакше би вона не вистояла після всіх нещасть та ніколи би не стала незалежною.
Текст і фото Тетяна Павліченко
