Чомусь так трапляється у нашому житті, що міцний галицький матюк (без іншомовної вульгарщини!!!), сказаний ствердним та переконливим голосом, є набагато впливовішим аргументом для когось, аніж прохання чи суперечка… Мої роздуми на цю тему (за горнятком домашньої ранкової кави) перервали незрозумілі звуки за вхідними дверима. Виглянувши, побачила на сходовій клітці сусіда-інтелігента Толіка (для не знайомих – Анатолія Сергійовича), який астматично хапав ротом повітря і, при цьому, нервово тупцював на місці.

Ось подивіться! Подивіться!, - побачивши мене, скоромовкою промовив він. – Вона знов мене ігнорує!!!

Вона – це пані Зеня, прибиральниця з нашого під’їзду, яка «славилась» на весь район швидкісним прибиранням. «Методика» її «ноу-хау» полягала у тому, що вона виливала воду з відра на верхньому поверсі та інтенсивно розмазувала її по середині сходової клітки. Від такого «прибирання» вхідні двері до квартир потім відмиваються від хляпок брудної води усім сусідським кагалом. Не раз ми просили пані Зеню мити охайніше, але на неї та її «методику» це аж ніяк не впливало.

До нашого скрушного споглядання за прибиральницею приєдналась ще одна сусідка пані Ірена, котра невимовно втішилась появі пані Зені на «горизонті» і, не довго думаючи, випалила до неї на увесь під’їзд:

- Зенько! Йоп твою на ліво! Якщо зараз усе не перемиєш тут, то піду до начальника ЖЕКу, приведу його сюди і ми разом, твоїми ж патлами, вимиємо увесь під’їзд!!! Чуєш!

Реакція не забарилась – за пів години сходові клітки нашого будинку були, як декорація до фільму «Доктор Хаус» -- чисто і, практично, стерильно…

… Вийшовши з під’їзду я  подалась на маршрутну зупинку (роботу ще ніхто не відмінявJ). По дорозі зустріла двох жіночок, котрі про щось сперечались. Одна з них, не знайшовши вагомих аргументів, махнула на другу рукою і перейшла на другу сторону дороги. І лише на протилежній стороні обернулась до неї і крикнула їй у слід:

- Як до тебе не доходить, то йди ти…!

«А не пішли би Ви…!», - той самий переконливий аргумент матюка довелось застосувати усім пасажирам (і я у тому числі) маршрутки, коли водій… збив велосипедиста і навіть не загальмувавши, рушив дальше. І лише «моцне слово» змусило його зупинитись і вийти подивитись до бідолахи потерпілого…

… І так увесь день: на роботі, в магазині, поліклініці. Чомусь все, як говорила моя покійна бабуся: «Поки не пошлеш, доти не дійде!». Прикро. Прикро, бо так хочеться увесь негатив… ПОСЛАТИ, усміхнутись і  більше не посилати.