Біженці ні на що не мають права – їхні права залишились на старих помешканнях, в найглибших шухлядах, в покинутих шафах і сервантах.
Вона виїхала з Луганська ще восени. Кудись до Росії. Її хлопець запропонував їхати саме туди. Думаю, якби не хлопець, вона б виїхала на українську територію. Ну, але любов, почуття, необхідність триматись за близьких людей у ці важкі часи. Все зрозуміло, жодних питань. Стільки людей готові гризти горлянки одне одному, в стількох родинах люди одне з одним не розмовляють через цю війну. Добре, що вони розмовляють. Добре, що бодай у них усе добре. Написала нещодавно листа, сказала, що хтось передав їй мою книгу, дякувала. "Може десь перетнемось", - написала. "Обов'язково, - відписав я їй. – У Луганську". Стільки подібних голосів доводиться чути останніми місяцями – голосів тих, хто виїхав, хто все там залишив, хто лишився ні з чим. Вони всі різні – хтось різко засуджує сепаратизм, хтось до нього цілком лояльно ставиться, хтось навіть підтримує. Хтось змушений був тікати, хтось просто боїться, хтось вирішив перечекати. Тепер про свої міста вони говорять у минулому часі. В минулому лишилося мирне життя, звички, друзі, знайомі адреси, улюблені місця. Хтось хоче повернутися. Хтось не хоче. Але міста притягують так чи інакше – вони говорять про них із ніжністю й ностальгією, або з ненавистю й роздратуванням. Говорять як про щось, чого їх позбавили, від чого довелось відмовитись, що так чи інакше потребує з'ясування стосунків. Ніхто не готувався стати біженцем, біженцями стають несподівано й непередбачувано, мало хто готовий до цього, мало хто готовий із цим змиритися. Вони приховують свою розгубленість за бравадою чи смутком, або за категоричністю чи покірністю. Але розгубленість важко приховати, вона в очах, помітити її не важко. Значно важче знайти потрібні слова, аби якось їм відповідати, аби нормально говорити з ними, аби не ображати їх жалістю, аби не ображати байдужістю.
Доки вони блукають світом, винаймають тимчасові помешкання, зупиняються в якихось малопристосованих для проживання місцях, доки намагаються обжитись і влаштуватись, хтось живе в їхніх містах, хтось туди приїжджає, можливо, вселяється навіть до їхніх квартир, говорить від їхнього імені, вимагає чогось, на щось розраховує. Я не про місцевих говорю, не про їхніх учорашніх сусідів. Я про тих, хто приїхав туди останнім часом, хто приїхав туди вже під час війни. Про тих, хто щиро вважає, що може говорити від чийогось імені, що захищає тут чиїсь інтереси, що має на це право. Ось біженці, вони ні на що не мають права, їхні права залишились на старих помешканнях, в найглибших шухлядах, в покинутих шафах і сервантах. Навіть коли вони почнуть говорити – хто їх стане слухати? Хоча їм необхідно говорити, необхідно триматися за те, що було, необхідно сподіватися, що все повернеться. Хай усе буде не так, як раніше, хай усе буде інакше, але принаймні їм хочеться вірити в те, що коли-небудь вони всі повернуться в свої міста, в свої будинки, на своє місце в цьому житті. Адже ніхто з них справді не народжувався біженцем, ніхто не мав наміру стати вигнанцем. Людина має жити в своєму домі, в чужому вона все одно буде почуватися зайвою, та й ставитись до неї будуть, як до чужої, скільки б часу не минуло. Я б ніколи не хотів зриватися з місця, де мені добре, нізащо б не хотів виїздити з кварталів, які люблю. Зрозуміло, що нині все менше лишається шансів почути одне одного, дослухатися до чужих голосів, до чужих бід, оскільки біди загалом стає все більше. Ну, але й потреби допомогти не стає менше. Що можна зробити для того, хто втратив свій дім? Можна допомогти. Чи, принаймні, підтримати. Скажімо, сказати, що все буде добре, що нічого не втрачено, що всі вони обов'язково опиняться там, де їм було добре, де вони мають бути, де на них і надалі очікують. Тим більше, що саме так воно все і є.