Дочитав нарешті кундерівську "Нестримну легкість буття". Чудова книжка, такий собі лайтовий підручник з філософії, історії, політології та психіатрії ХХ століття. Ну й сюжет прекрасний, актуальний і вічний: чоловік і жінки, жінка і чоловіки, батьки і діти, любов і стосунки, домашні тваринки й окупаційні режими.
Захоплений нестримною легкість кундерівського стилю, націлився на щось іще. Приміром, на "Смішні любові" - знайома Дана Микитюк порадила. Ще порадила - читати в оригіналі. Але оскільки в оригіналі читати Мілана Кундеру - це поки що швидше робота, ніж задоволення, почав шукати переклади. Усі - російські, українських нема. І, виявляється, не через лінощі вітчизняного перекладача, а через речі цілком зрозумілі, однак - непояснювані.
Цитую Дану: "Думаю, чекати доведеться довго. Кундеру не перекладають українською тільки тому, що чувак не дає дозволу. Йому зовсім не віриться, що у країні, де живе близько 45 мільйонів, наклад його книжок (геніальних, будьмо відверті!) може складати лише кілька тисяч. Ну не вірить письменник в такі пропорції і все. Тому лупить неймовірну ціну на авторські права, а наші видавництва з такими цифрами загинаються. Якщо перекладати його, то тільки для себе та друзів, в шухляду".
І правда, хто повірить, що на кожну тисячу громадян книжку одного з найпомітніших письменників цілого ХХ століття купить лише одне тіло? Ніхто не повірить, бо це - неможливо.
Абсолютна більшість гравців видавничого ринку України нарікає на те, що держава не лише не підтримує українську книгу, вона її ще й упосліджує, знищує і марґіналізує. Справді, десь так воно і є. Бо якщо згадати, кому належать ледь не всі мережеві книгарні цієї країни, можемо виснувати - українська книга нищиться, а російська популяризується тут на державному рівні. Але чи в цьому головна проблема?
Є видавництва, які давно забили на якийсь саппорт з боку держави і нічого - якось крутяться, навіть в плюси виходять. Тобто якийсь рух є. Є амбітні плани, цікаві задуми, принципові гравці, навіть професійні менеджери нарешті є. А кого нема? Чому Кундері не віриться в українські наклади, а Форум Видавців не змінює свого гасла "Час читати!" ось уже 20 років? Тому що нема читача. Ну нІкому тут купувати "Нестримну легкість буття" в твердій палітурці, ні в кого нема часу читати.
Це як гра в одні ворота - видавці напружуються, витойвочуюються, кредитами обростають, піар-кампанії проводять, податки сплачують. А для кого?
Україні катастрофічно не вистачає читачів. Праві долоні українців давно перетворилися на пультотримачі. Пасажири громадського транспорту готові роками щовечора ганяти змійку на нокії, але не читати. Вхід на БУДЬ-ЯКУ літературну подію у цій державі - ЗАВЖДИ ВІЛЬНИЙ, бо організаторам важливо, аби хоч хтось - прийшов. Книжкові огляди з'являються хіба у дотованих виданнях типу "Критики" чи в спеціалізованих типу "ШО", бо для тижневиків, наприклад, це комерційно не вигідно. Так і живемо - від хрестоматії для сьомого класу до інструкції з використання глейд-лісова-ягода.
Тому весь цей електорат і ведеться на найтупіші, найпростіші, найпримітивніші провокації. Бо не читає. Тому це все населення і вистоює жеківські черги, ганьбиться у військоматівських кабінетах, терпить відсутність елементарного сервісу, падлить, здає своїх і слухає Дзідзя. Бо не читає. Тому спонсори вкладаються в ідіотські реаліті-шоу на другорядних каналах і не вкладаються в міжнародні книжкові ярмарки. Бо ніхто не читає. Тому, зрештою, присвятивши вірша Людмилі Янукович чи її чоловікові, у цій країні ви отримаєте більший наклад, ніж його обіцяють Міланові Кундері. Бо ніхто нічого не читає.
Нє, ну звісно, є там кілька тисяч громадян, які таки отримують задоволення від ще однієї глави. Хтось має великі "дідусеві" бібліотеки, хтось купує свіжі видання. Є навіть такі, які ЧЕКАЮТЬ на книжкові новинки. Але їх мало, їх майже нема, вони - неформали, якщо хочете.
Просто хочеться вірити, що читача можна створити. Бо людину можна схилити до будь-чого - і до орального сексу, і до читання літератури. Головне - правильно усе пояснити :) Ну змогла ж львівська влада навчити мешканців сортувати сміття. Вдалося ж залучити усі регіони до свічок у вікнах у Дні пам'яті жертв Голодоморів. Навчилися ж слухачі користуватися подкастами. Та навіть на ЛТБ он - ток-шоу з'явилося! Тобто кожен ведмідь нормально призвичаюється до велосипеда.
То скажіть мені, у чому проблема? Якщо можна робити цікаві програми про сланцевий газ, то чому не можна цікаво розповідати про книгу? Якщо можна змусити біомасу у біомасовому порядку купувати огидні "китайські макарони" в коробочках, то чому не можна змусити їх купувати книжки? Якщо, зрештою, з Ірини Білик можна зробити примадонну, то чому не можна зробити зірку з письменника?
І, зрештою, якщо вам так подобається займати ліву руку планшетом, то чому не книжкою? Це часом справляє набагато краще враження...
З блогу на сайті Форму видавців
