Скажу відверто: я ненавиджу українське телебачення.
Не за те, що мене і мою родину кожного дня «годують» виключно поганими новинами. Не за те, що таке поняття як «українське телебачення» вже давно де-факто відійшло у забуття. І навіть не за те, що нами маніпулюють крізь призму чесних новин чи телепроектів кожного дня, кожної години. До цього всього ми вже звикли.
Я зненавиділа українське телебачення 22 червня.
Це була субота. А в суботу, як відомо, завжди хочеться розслабитись, увімкнути телевізор та переглянути щось цікаве чи веселе. Я перемикала канали довго і нудно, та не могла знайти нічого, окрім фільмів про війну. Інтер, ICTV, К1, К2, Ентер Фільм, ТРК Украна, 2+2, 1+1, СТБ.... На всіх каналах одночасно транслювали фільми про війну російського виробництва. Лише один «Новий канал» показав якийсь не особливо цікавий фільм вдень, а тоді – вввечері. В думках лунало лише одне єдине питання: «Чому ця клята війна на всіх каналах, невже немає що показувати?»
Більше того, це були не просто півторагодинні фільми! Це були кількасерійні фільми, тому серію за серією упродовж цілої суботи на українських каналах показували фільми про війну, героїзм радянських солдатів та вдячних мешканців країни Рад.
Після того з цікавості я почала клацати на російські канали. І лише тоді зрозуміла, що це був за день і чому не було на наших каналах нічого, окрім війни: цього дня у 1941-му Німеччина почала війну з Радянським Союзом. Тож річниця такої події, звісно, не могла не відобразитись на програмах російського телебачення, а відтак – і українського.
Сумно, але в наші дні значна частина українських телекомпаній беруть приклад з російських медіа та регулярно нагадують українцям про так звані героїчні подвиги Другої світової. І останні тенденції не залишають можливості бажати кращого.
Сьогодні тема Другої світової стала не лише причиною суперечок істориків. Це – бомба сповільненої дії, рак, що вбиває повільно, але масштабно. Яким чином, спитаєте. А все дуже просто: телебачення формує громадську думку, свідомість громадян, тому люди, що упродовж довгого часу піддають свою психіку такому стресу (жіночі, чоловічі, дитячі крики, кров, плачі, вибухи) мимоволі починають мислити іншими категоріями, починають більше замислюватись над війною та відчувати страх, а страх – це небажання чинити зміни. Саме в такому дусі найпростіше виховувати покірних, вдячних громадян. Це – ще один із важелів контролю над нами.
Хтось скаже, що це – лише історія, а історію треба шанувати і поважати. І я згідна, але ж не жити нею, не жити минулим! Українці не розв’язували цієї війни, тут нічим хвалитись, і після війни не стали незалежними від режиму. То чому ж в нашому інформаційному просторі не перестають вибухати бомби і не вщухають людські крики? Йдеться не лише про 9 травня чи 22 червня. А, якщо в нашій державі так дбають про історію, то чому не показувати хоча б час від часу фільми про голод 32-33-го, або про гніт селян за часів царської Росії у XIX столітті, про створення Русі і походження Московського царства, про дисиденський рух, вже не кажучи про ОУН-УПА чи про безжальних катів радянської машини, на руках яких - кров мільйонів українців.
Дивуватись нічому: українців, як другосортний народ здавна звикли годувати так, щоб вони не здохти з голоду і так, щоб відчували вдячність і покору до хазяїна за пару псутих кісток. Насадження моделі братніх народів, безмежної вдячності за велику перемогу, за звільнення від неприятеля-нацика – ось, що є сьогодні тією кісткою, яку нам кидають. За останній час я не пригадаю дня, щоби хоч на одному каналі нам не показувати цієї жахливої кривавої війни, щоби нам не насаджували неприязні до наших західних сусідів. А, може, у такий спосіб через ЗМІ влада намагається нам нав’язати небажання інтегруватись в європейські інституції, прагнучи навернути до «єдиного справжнього друга»?
Більше того, телебачення, як і будь-який інший засіб масої інформації працює за певними правилами: аудиторії надають той продукт, якого вона прагне. Якщо аудиторія не ведеться на таку пропозицію - канал втрачає рейтинг і наступного разу не повторить своєї помилки. Це означає, що сьогодні частка українців, які настільки звикли бачити на екранах кров та чути крики, досягла такої позначки, що канали проштовхують все більше такого продукту в наш телепростір, тим паче, коли він дешевий. Так що з нами сталося? Кому це війни мало? А діти? Хто хоче, щоб його діти зростали під впливом нездорового телебачення, жорстокого телебачення? Чи, може, хто вірить, що це не позначиться в майбутньому на їхньому світосприйнятті?
Якщо ви час від часу переглядаєте польське телебачення, то, звісно, вже помітили, що там немає крові, криків, війни, вбивств. Польське телебачення – це в основному позитивні та якісні при цьому новини, чудові сімейні чи комедійні фільми, інтелектуальні передачі, програми для дітей. І навіть 1 версеня, в день початку Другої світової війни, ви не побачите там жодного фільму про війну. Саме тому поляки сьогодні більші європейці, ніж ми, з іншими цінностями, іншими громадянами та іншою владою – бо в них телебачення здорове.
На завершення скажу одне: поки ми не зупинимо експансію злощасного 41-го в наші домівки, ми не зможемо зупинити антиукраїнської машини, яка чавить нас усюди та за будь-якої можливості. А доти я ненавидітиму українське телебачення.