Львів'яни проти інтелектуальних розваг

Ольга Довгань-Левицька

Театрознавець

На жаль, левова частка шанувальників львівського театрального мистецтва надає перевагу розважальній функції театру, йдучи на "пошлі" комедії і заливаючись голосним реготом, причиною якого переважно є відверто туалетний гумор, а в кращому випадку — "чорнуха буднів". Інтелектуально складніші вистави в місті Лева відвідує зазвичай театральна тусовка та вузьке коло театроманів, що трагічно мало як для "культурної столиці" України.

31 жовтня на камерній сценій театру імені Марії Заньковецької відбулась прем'єра  "Вишневого саду", поставленого за п’єсою Чехова народною артисткою України Аллою Бабенко. Зала традиційно була заповнена акторами, театрознавцями та нечисленною публікою, яку без вагань можна назвати театральними гурманами. Сумно, але ця неймовірна інтелектуальна постановка, вишукана гра, ці складні емоції, як і попередні камерні вистави цього унікального режисера, пройде кілька разів та буде несправедливо забута й списана. Адже львів'янам не потрібна вистава, яка змушує думати глибше, яка витоншує культуру сприйняття. Натомість публіка прагне салонні, красиві та припудрені водевілі, з яскравими костюмами, мальовничими декораціями, що милують око і замилюють мізки.

Для мене особливо гостро й злободенно прозвучав діалог головних героїв - Раневської та Лопахіна, де останній ділиться своїми враженнями від якоїсь “дуже смішної вистави”. Раневська відверто сміється з нього, кажучи, що таким, як він, на комедії у театр не треба ходити, варто лиш на себе подивитись: “Який ви смішний, як ви нудно живете!” А й справді, сьогодні пересічні громадяни не ходять в театр, мовляв, життя і так театр.

Можливо, для когось це прозвучить наївно, смішно, проте таке викривлене світосприйняття переважної частини відвідувачів театру несе реальну загрозу для розвою культури українського театру в цілому. Публіка перестає мислити, вона йде в театр, щоби відпочити, але не щоби збагатитись культурно, інтелектуально. Саме тому такі психологічні постановки у Львові не мають успіху. Натомість, в тій же Росії театральні критики не перестають говорити про талант українських режисертів, зокрема, Алли Бабенко, яка зуміла дати Чехову нове життя.

Це вистава-спогад. Головна героїня Любов Андріївна Раневська (з. а. України Людмила Боровська) повертається із Парижу до свого маєтку. Її вишневий сад цвіте, як тоді, коли Раневська була  ще  дитиною.  Вишневий сад — це символ молодості, скороминущого щастя, що розбивається, як вишневий цвіт од рвучкої примхи вітру. Вона не знає ощадливості ні в духовному житті, ні в матеріальному. Та її покійний чоловік залишив по собі лише борги, які з кожним днем зростають. Вишневий сад буде продано на аукціоні через борги.  Придбає його купець Лопахін (Юрій Чеков). Сад вирубає, здаватиме територію в оренду під дачні будинки. Все зрозуміло і просто.

Любов Боровська створила образ надзвичайно світлий, її Раневська, як дитя, тішиться найменшим уламками  теплих спогадів і глибоко переживає ті, що, як звук обірваної струни, вриваються у її свідомість. Раптово міняється атмосфера, пластика актриси та барва голосу. Тепер ми бачимо прозоре до божевілля  єство Раневської, котра  щиро згорала у цьому житті, не лукавлячи зі своєю душею. Образ Раневської побудований на межі божевілля  та надчуттєвсті.  Образ Лопахіна, створений Юрієм Чековим як абсолютна протилежність до тонкої натури  Раневської,  складний, переповнений раціональністю купця. Це безжальний стратег, котрий не усвідомлює поразок душі. Для нього існують лише гроші, статус та бажання щось комусь довести. Вишневий сад – це проблема для нього, адже це символ молодості, світла, любові і життя, яких у нього не було. Він ненавидить цей сад, що своїм цвітом нагадує йому про душу. Люди нищать, осуджують і спотворюють прекрасне саме з цієї причини. 

Образи Раневської та Лопахіна є надзвичайно контрастними в емоційному плані, між ними йде боротьба духовного та матеріального світу. Раневська насолоджується теплими спогадами, а Лопахін раз-у-раз повторює, що вишневий сад потрібно здавати в оренду.  Для нього важлива вигода, а не краса вишневого цвіту. Він розповідає про двадцять п'ять тисяч щорічного прибутку, а Раневська відповідає коротко і впевнено: “Вибачте, але це просто пошло!”

Скільки життєвої мудрості в одному лиш запитанні, скільки емоцій та підтексту! Адже, погодьмося, як можна вирубачи сад, як можна вирубати те, що рідне серцю?

Звісно, не обійшлось тут без кохання. Вічний студент та штукований ідеаліст  Петя у виконанні Олександри Лютої висловлює думку про те, що він набагато чистіший і вищий від цього дикого почуття. Раневська, із злістю та сміхом водночас,  заперечує і відповідає: “Ні, ви не чистіший від кохання, та ви... ви просто ЧИСТЮЛЯ, Петю!”.

Чого варта одна лиш ретроспекція: коли наприкінці повертаєшся до моменту зустрічі, на початок. Та не відбувається нічого, зустріч ігнорується обома: і Лопахін, і Раневська вдають, що не впізнають одне одного. Саме цей режисерський прийом свідчить про глибоке розуміння режисером тонкої натури Антона Чехова, майстра позафабульної сюжетної лінії.

Переглянувши виставу, у мене залишось єдине питання: як швидко готові вирубати свій вишневий сад львівські Лопахіни?

До речі, навесні цього року “Вишневий сад” презентували на 14-му Міжнародному театральному  фестивалі  “Меліховська весна” (Меліхово, Росія), де постановку Бабенко  російські театральні критики назвали сенсацією. Тим часом у рідному Львові виставу переглянуть раз-другий - і забудуть. 

Коментарі

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без додаткових попереджень та пояснень. У коментарі заборонено додавати рекламні повідомлення.

Новини партнерів

...