21 жовтня 1933 року у Львові сталася подія, яка привернула увагу всього світу до голодомору в радянській Україні. За завданням Організації Українських Націоналістів студент-першокурсник Львівського університету 18-річний Микола Лемик застрелив співробітника радянського консульства. Цей акт згодом назвали "постріл на захист мільйонів".
Добровольцем зголосився селянський син
Аби привернути увагу світу до голодомору в Радянській Україні, Провід українських націоналістів 3 червня 1933 року на Берлінській конференції прийняв рішення здійснити замах на працівника радянського консульства у Львові. Виконавець повинен був здатися польській поліції і на судовому процесі пояснити мотиви свого вчинку. За організацію замаху взявся крайовий провідник ОУН Степан Бандера, а технічною підготовкою керував бойовий референт Роман Шухевич. Серед оунівських бойовиків стали шукати виконавця-добровольця, якого попередили, що він може загинути або отримати довічне ув’язнення. Серед багатьох кандидатур обрали студента природничо-математичного факультету Львівського університету Миколу Лемика. Він родом зі села Солова Перемишлянського повіту Тернопільського воєводства. До ОУН вступив у 1932 році, коли навчався в українській гімназії у Львові.
"Ми знали, що більшовики будуть у фальшивому світлі представляти те вбивство, й тому вирішили, що Лемик має віддатися в руки поліції й не стріляти в неї та таким чином дати спроможність зробити судову розправу", - писав згодом Степан Бандера.
Львівське консульство СРСР відкрили у серпні 1927 року. Тривалий час секретарем був Микола Стронський, колишній офіцер леґіону Українських січових стрільців, який щиро повірив у комуністичні ідеї. Проте влітку 1933 року і для нього прийшла вказівка виїхати у Радянський Союз. Стронський добре розумів, що чекає на нього. Третього серпня він застрелився. У вересні 1933-го вакантну посаду секретаря консульства СРСР у Львові обійняв професійний чекіст Олексій Майлов.
"Оунівська" акція була дуже старанно продумана і організована. Підпільник Роман Сеньків пішов на прийом до консула під приводом, що хоче виїхати до Радянського Союзу. Він подав опис внутрішніх приміщень та зовнішності консула.
Бойові референти Підгайний і Шухевич 20 жовтня востаннє зустрілися з Лемиком. Вони провели його до готелю "Народна гостиниця", де юнак провів останню ніч перед замахом. Йому дали 30 злотих, на які він купив собі нове взуття та одяг. Керівники ОУН передбачали арешт Лемика і постаралися, щоби він мав на суді кращий вигляд.
Лемик під вигаданим прізвищем Дубенко зайшов до консульства у суботу 21 жовтня 1933 року близько 11 години 30 хвилин. Увійшовши до кабінету, він побачив людину, не схожу за описом, який йому надала ОУН, на консула. Микола Лемик сказав, що бажає говорити з консулом, він хоче провідати сестру в УРСР, від якої одержав запрошення. На прохання пред’явити його, юнак витягнув зброю і сказав, що це кара ОУН для нього, представника більшовицької Москви, за смерть мільйонів українців. І двічі вистрелив. (Вже під час судового процесу бойовик дізнався, що застрелив секретаря консульства Олексія Майлова.) Лемик вийшов у приймальню і побачив охоронця, що зачиняв двері до однієї з кімнат. Юнак вистрелив і поранив його. Після цього Лемик пробував вийти з приміщення, але не зумів відкрити двері. Все це він робив у стані нервового стресу.
Події у консульстві привернули увагу працівника поліції, який патрулював біля нього. Коли поліцейський підійшов ближче, відкрилося вікно, і хтось повідомив йому про замах. Він негайно викликав на допомогу ще двох правоохоронців. При затриманні Лемик викинув пістолета і здався поліції.
На суді було понад 30 журналістів
Судовий процес над ним відбувся у Львові 30 жовтня 1933 року. Зацікавлення справою було надзвичайно велике. Захищати бойовика зголосилися усі українські адвокати у Львові на чолі з доктором Костем Левицьким, який у 1918 році став Президентом Державного секретаріату (уряду) Західноукраїнської Народної Республіки. Польський суд не погодився, щоб оунівця-терориста захищало так багато відомих юристів, тому що боялися зіпсувати радянсько-польські відносини. Допустили тільки докторів Володимира Старосольського, Степана Шухевича і Степана Біляка. Висвітлювати цю подію до Львова з’їхалося три десятка журналістів. Із Москви прибув кореспондент ТАРС (Телеграфне агентство Радянського Союзу).
Микола Лемик стверджував, що прийшов до консульства вбити представника московської влади, яка силою загарбала українську державу, нищить українську культуру та тероризує і морить голодом українську націю.
Під час процесу біля будинку львівського суду відбулася велика демонстрація української молоді на знак солідарності з підсудним.
Миколу Лемика засудили до смертної кари, яку, зважаючи на його юний вік (за польськими законами повнолітніми вважали осіб, котрим виповнився 21 рік), замінили довічним ув’язненням. Просидів він за гратами шість років. На волю вийшов восени 1939 року, після того, як Німеччина і Радянський Союз захопили Польщу. Коли розпочалася радянсько-німецька війна, 30 червня 1941 "бандерівці" проголосили у Львові "Акт відновлення Української держави". Згодом на схід України вирушили три похідні "оунівські" групи. Микола Лемик очолив Середню похідну групу ОУН. У жовтні 1941 року гестапівці заарештували його і розстріляли у Миргороді.
Текст Кость Гарбарчук, visnyk.lutsk.ua
Довідка Вікіпедії:
Після судового процесу Миколу Лемика етапували під Варшаву, в політичну в'язницю "Святий Хрест". Там багатолітній член ОУН, в'язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий упродовж певного часу спілкувався із новоприбулим і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною. На запитання: "Коли ж, Миколо, йдеш на волю?" - відповідав з усмішкою: "З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!" Півроку Миколу Лемика, чи не єдиного у в'язниці, утримували в кайданках, що дозволило йому з часом навчився їх знімати. Микола Лемик і справді на волю вийшов у неділю 1939 року. На початку Другої світової війни в'язнів переганяли до іншої в'язниці, йому по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти, хоча його і поранили. Добравшись до українського селища, лікувався в українській родині, потім деякий час вчителював у цьому ж селі. Знову зв'язався з керівництвом ОУН у Кракові. А там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Любою Возняк - рідною сестрою Марії Возняк, яка вийшла заміж за брата Степана Бандери, Василя, згодом замордованого в німецькому концтаборі. 4 серпня 1940 року вони побралися. За бажанням Люби на їхніх обручках викарбували напис: 23 травня 1940 рік. Дата їхнього знайомства та пам'ятний для них день смерті Євгена Коновальця. Цікаво, що шлюб пара брала не за прізвищем Лемик, воно було занадто відоме тоді, а за Синишин. Після розстрілу місце поховання було втрачене.
