Так виходить, що зараз матеріальне переважає всі інші сторони життя. Це дуже прикро. Але щось у нашому менталітеті закладено, що провокує бажання мати більше, аніж інші...

Колись у патріархальному середовищі воно здобувалось працею, а зараз заробітками. І тоді і зараз люди працюють, але наслідки різні. В першому випадку праця об’єднувала, формувала родину, а в другому – все навпаки.

От до прикладу, їде жінка в Італію. Її мета, ніби, благородна – дати дитині освіту. А потім виявляється треба і квартиру, і машину, і інше. А там з’являються онуки і вона ставить завдання заробити ще й для них. А у цієї дитини вже немає мами, вона виростає недолюбленою і це залишає відбиток на її долі, на чоловікові і дитині. Вона давала їй гроші, яких завжди мало, але не давала можливості розвиватися, не пильнувала за цим. І це лихо.

А тепер та мама вже не може зупинитися. Ця гонитва за матеріальним затягує, хоча тут вона була вчителькою, а там миє унітази.

І нерідко це стає вже  не стільки бажанням допомогти – це вже як спорт, як рулетка. Ця жінка приїжджає сюди, де сім’я вже нормально живе, скрути немає, але вона все лишає і знову їде. Так як їй колись важко було перелаштуватись на те життя, вона мусіла переламати себе, так тепер вона не може повернутись до себе колишньої.

Втратити особистість легко, а повернути її набагато важче.

І хоч вона на чужині, ніби тужить за батьківщиною і рідними, але опинившись тут, її починають дратувати наше буття, наша необлаштованість. І вона знову все залишає і прямує назад.

А причина, на мою думку, в тому, що українські батьки хочуть за ручку вестисвою дитину  змалку  і до своєї смерті. А дитині треба навчатися самій, падати і підніматись, набивати гулі і розбивати коліна – інакше не сформується особистість, яка має стати нашим майбутнім.

Іншою стороною медалі є підміна батьківської турботи та любові грошима. А в поєднанні з бажанням забезпечити свою дитину ними назавжди, воно дає ту проблему, в яку виливається українське заробітчанство.