Неосимволіст, містик, сюрреаліст, філософ-екзистенціаліст - ні, йдеться не про Далі чи Кафку. Виявляється, у царині загадкового та незрозумілого Україна також має своїх представників.
І хоча Ярослав Мельник не сприймає доволі вагомого переліку "медалей", які на нього почепили литовські, українські та французькі критики, однак правду, як шило в мішку, не сховаєш.
В Україні є багато письменників, вартих світових літературних премій
- Яку ви можете означити різницю між українськими читачами та литовськими чи французькими?
- Можна сказати, що литовські читачі більше, можливо, інтелектуальні та вишукані у літературному плані. Приклад: в Україні тиражі моїх книг тільки трохи вищі, ніж у Литві. Але населення останньої -лише три мільйони. Мабуть, річ у тому, що литовці призвичаєні до читання більш серйозної літератури, хоча масова у них також є. Але вона не займає такого великого сегменту ринку, як у нас. Тому, хоча казати про це прикро, однак рівень освіченості, культури у литовців усе ж вищий, аніж в українців - це якщо орієнтуватись на пересічних читачів.
- Якщо так, тоді чого бракує літературному простору України?
- Оскільки я представляю не лише сучасний літературний процес, а й минулий, то можу порівняти - причім на користь Радянського Союзу (в певному аспекті), що тоді літературний простір був єдиний. А в Україні зараз сегментований - видають багато регіональних журналів, навіть деякі центральні органи збереглись, на кшталт "Літературної України". Але їх читає лише невеликий відсоток людей. Тому якщо тебе не прочитав оцей відсоток, якщо ти не існуєш в контексті цього сегменту, то ти як автор не існуєш взагалі. А от у Литві чи Франції тебе читають якщо не всі, то принаймні інтелігенція.
Ми варимось у своєму соку, і це є одна із найголовніших проблем українського літературного процесу з точки зору єдиного мистецького простору.
Ще одне питання - це, напевно, проблематика творів. В Україні є багато письменників, яких я дуже ціную, і які варті світових літературних премій. Але часто наша література сконцентрована на дуже конкретних історичних реаліях. І коли ми говоримо про те, чому ж українська література не може прозвучати у світі - це питання, передовсім, серйозного маркетингу та створення бренду української літератури, в чому найактивнішу участь повинна брати держава, зокрема, вирішувати фінансові аспекти. Однак проблематика також відіграє не останню роль. Уявіть собі, що який-небудь француз, для якого Україна майже як Росія, то чи цікаво йому читати про те, що нас болить? Нам - так, безперечно, а от він вважає це неактуальним для себе; долі якихось українців, які були, скажімо, репресовані в часи СРСР - цим цікавиться лише певна категорія західних читачів.
Я вже якось зазначав, що українським авторам не обов'язково творити бестселери, однак було би дуже і дуже непогано писати на загальнолюдські теми, навіть якщо пишеш про якогось конкретного історичного героя. Зрештою, про нього також можна писати на різних рівнях. За приклад візьмімо Маркеса - він також достатньо занурений у свою країну та її історію, культуру. Але він зумів показати загальнолюдський вимір свого героя. Українські письменники до цього тільки йдуть.
В Україні почуваюся найкомфортніше
- Ви торкнулися теми бренду української літератури на світовому ринку. На вашу думку, як краще репрезентувати цей специфічний товар та звідки заходити?
- Найперше, треба заходити з боку перекладу та кваліфікованих перекладачів. Адже сам бренд безпосередньо з цим пов'язаний. Дуже мало хто спеціально вчитиме українську мову, щоби почитати твори. Хоча, задля справедливості, варто зазначити, що російська література також не є дуже знаною, хоча у світі про саму Росію відомо незрівнянно більше.
Тому для активного та, насамперед, продуктивного розвитку ми повинні сформувати цілу армію хороших перекладачів. Причому зробити це на державному рівні та за державний кошт - адже це частина зовнішньої політики!
Також потрібно більш масштабно представляти Україну на міжнародних книжкових ярмарках. Бо те, що я бачив у Франції - це прогрес. Однак, порівняно з іншими, виглядало доволі бідно, навіть жалюгідно - лише один стенд на чотири квадратних метри. У той час, як у Росії була своя окрема літературна кав'ярня. Відповідно розподіляється інтерес читачів та формується імідж країни у цій сфері.
Потрібно, щоби хтось пробився на рівень міжнародної відомості. Хто це буде - Матіос, Забужко, Жадан, Андрухович чи хтось інший, не так важливо. Важливо, що після цього іншим буде легше, ними зацікавляться та почнуть читати.
- Щодо перекладачів. Ви свої твори самі перекладаєте, довіряєте професіоналам чи відразу пишете мовою тієї країни, на чию аудиторію орієнтуєтесь?
- Хоча володію різними мовами, однак пишу переважно українською. І оскільки знайти перекладача особисто мені доволі складно, то, володіючи мовою на достатньому рівні, стараюсь перекладати сам. Тією самою литовською володію на солідному рівні, тому не бачу потреби звертатись до фахівців. Звісно, потім текст потрапляє до редакторів, які його правлять, але процес видання книги пришвидшується.
Що ж стосується Франції, то там самі видавництва підбирають перекладачів - якщо видавцю подобається ідея та уривки твору, які ти подаєш, то клопоти із перекладом вони перебирають на себе.
- Ви багато подорожуєте - де почуваєтесь найкомфортніше як письменник?
- Звісно, що в Україні, тому що тут я розмовляю без акценту(сміється, - авт.). Коли я даю інтерв'ю на Заході - французькою, литовською, то скільки б не вчив мови, все одно акцент відчутний, через що часто комплексую. Боюсь зробити помилку, неправильно вжити відмінок чи поставити не те закінчення - все ж відчувається, що мова не є рідна. А в Україні у мене комплексів немає, я повністю вільний, не відчуваю себе білою вороною.
- Неосимволіст, містик, сюрреаліст, філософ-екзистенціаліст - так про вашу творчість пишуть критики. А як ви самі означуєте свою творчість?
- Особисто мені було дивно, коли мене почали називати неосимволістом. Сидів і думав, яка ж у моїх творах містика, звідки їй там узятися? Містика - це ж привиди, відьми, чортівня всіляка, а в мене такого нема!
Однак потім подумав, що, можливо, вони в чомусь і праві, адже критики часто відкривають самому авторові певний погляд на його речі, такий кут, з якого письменник сам досі не розглядав свою творчість.
Справді, навіть той самий "Далекий простір" - це символ свободи, символ Бога, якогось бажання втекти з тієї системи, яка нас душить.
Чому ми прагнемо постійно кудись їхати - до моря, на природу, за кордон? Це така властивість людського духу - тікати зі звичного середовища, такий собі архетип Одіссея. Ми тікаємо самі від себе у пошуках свободи.
Узагалі будь-які намагання якось точно охарактеризувати мою творчість є просто набором слів, якими зручно користуватись, щоб означити те чи інше явище. Очевидно, що так легше сприймати та виділяти автора серед інших. Адже є маса письменників - а в чому твоя фішка? Ти - космополітичний автор, чи твої батьки були репресовані та відсиділи в "ГУТабі" ("ГУЛаг" - главноє управлєніє лагєрєй, - авт.). Тому вважаю, що це право журналістів і критиків вживати подібні дефініції, хоча особисто я себе з цими дефініціями не порівнюю - я є сам по собі та не думаю, що повинен задумуватись на питанням, хто я. Я просто є.
"Мене постійно тягне до інших культур"
- Ваші герої постійно кудись біжать, часто навіть тікають - а вам хочеться кудись чи від когось втекти?
- Процес бігання нерозривно пов'язаний із моєю долею, адже я постійно переміщуюсь не лише між містами, а між країнами - благо, сучасні технології дозволяють робити це швидко та легко. Приклад того, як простір стає відносним поняттям: із Вільнюса в Київ я летів годину, а дехто з приміських зон столиці в центр добирається за той самий час.
Часто живу у Франції, але це пов'язано зі сімейними обставинами. Побував у Єгипті, Нью-Йорку, Індії - мене постійно тягне до інших культур. Це також створює певну ілюзію свободи, адже людині час від часу просто необхідно виходити з того контексту, в якому вона душиться, задихається та ковтнути трохи якщо не свіжого, то хоча б інакшого повітря. Інша річ, що не всім українцям це не так легко зробити, адже ціни на подорожі є далеко не малими.
Людина, яка тікає зі свого звичного світу, переважно обриває зв'язки та через деякий час може спостерігати за своїм попереднім життям наче збоку.
- І на завершення - про ваш останній роман: звідки ж ідея написати саме про незрячих?
- Якщо чесно, то сам себе питаю, звідки це взялось - свідомо я цього не планував. Однак думаю, що це у підсвідомості виникло бажання показати сенс та складність нашого суспільства саме у такий спосіб, такою метафорою. Це зовсім інший екзистенціальний вимір, тому також ця ідея стала цікавим особистісним експериментом.
Думка показати світ незрячих виникла з того, що сліпі сприймають навколишнє середовище цілковито інакше - вони не бачать речей. А ми, натомість, часто не бачимо тих процесів, які відбуваються над нами та з нами. Навіть у прямому сенсі ми майже не дивимось на небо, практично постійно розглядаємо носки своїх черевиків.
Людина вперед, у далечінь дивиться дуже рідко. Тому через оцей образ сліпих я спробував показати справжню суть людей - натовп незрячих та поодинокі проблиски розуміння. Що ж відбувається з людиною, коли вона прозріває? Її часто вважають божевільною. Взагалі істина переважно пов'язана з одинаками - часто люди, які бачать правду, є в меншості, от як мій літературний герой. Але саме завдяки таким одинакам інші починають говорити, істина починає розповсюджуватись та з'являється надія, що загальна маса таки її сприйме.
Довідка з Вікіпедії:
Ярослав Йосипович Мельник народився 6 лютого 1959 року в селі Смига, Дубенського району, Рівненської області. Український прозаїк, письменник, філософ, критик. Закінчив українську філологію Львівського університету та аспірантуру Літературного інституту ім. М.Горького. Член Спілки письменників України з 1989 року. Автор більше десяти книг. Пише різними мовами (зокрема, крім української, і литовською).
Живе між Литвою та Францією. За межами України більше відомий як автор прозових книг, які потрапляли в короткі списки "Книги року" в Литві, були номіновані на Європейську літературну премію. Його творчість перекладали англійською, французькою, німецькою, італійською, румунською, хорватською, російською та іншими мовами. Роман "Парії раю", схвально сприйнятий паризькими критиками, видало французькою мовою одне з найбільших французьких видавництв RobertLaffont. У 2012 році за творами Ярослава Мельника випускники середніх шкіл Литви складали іспити на атестат зрілості.
Із 1990 року ім'я Ярослава Мельника практично зникло з літературного обрію України. Всі ці роки він друкує книги - в основному прозу- різними мовами за межами України. "Повернення" в Україну відбулося в 2011-2012 років. Спочатку журнал "Київська Русь" друкує його повість "Рояльна кімната". Згодом журнал "Кур'єр Кривбасу" - повість "Телефонуй мені, говори зі мною". У 2012 році видавництво "Темпора" видає книгу його прози під тією ж назвою, "Телефонуй мені, говори зі мною" (у жовтні 2012 року вона потрапила до п'ятірки кращих книг року - короткий список "Книги року BBC-2012"). У 2013 році українською мовою вийшов його роман "Далекий простір" із передмовою Марії Матіос. Книгу презентували 14 вересня у Львові на Книжковому форумі.
До слова, Ярослав Мельник також працює в жанрі драматургії (його п'єсу "Імператор" про римського диктатора Калігулу з 1998 року.з успіхом ставлять у Росії.
Закордонна критика називає Мельника містиком і неосимволістом, підкреслюючи роль символу і метафори в його текстах. Характерні ознаки його творчості - сугестивність, психологізм, висока щільність візуалізації, сюрреалізм, позачасовість, універсальність тем. Одночасно на поверхневому рівні йдеться про побутові фабули, нерідко гостросюжетні, що робить його прозу легкодоступною для читання.
В Україні Ярослав Мельник знаний як критик покоління М.Матіос, В.Герасим'юка, І.Римарука, Ю.Буряка, П.Гірника тощо, рецензентом перших книг яких і був. У 1991 році у видавництві "Радянський письменник" вийшла книга його літературних портретів "Сила вогню і слова" про молодих поетів свого покоління, а також про трохи старших письменників - таких, як В.Затуливітер, Л.Талалай тощо. Однак широко відомим його ім'я стало ще в 80-х роках в результаті багаторічних дискусій з Миколою Рябчуком про "сповідальну" та "метафоричну" поезію. Дискусія, до якої долучилися десятки письменників, сприяла пожвавленню літературного процесу, виробленню критеріїв і становленню нового літературного покоління.
Текст Тетяна Павліченко
